Інтерв’ю з режисерами національного конкурсу ОМКФ-2018

Інтерв’ю з режисерами національного конкурсу ОМКФ-2018

У самому розпалі  IX Одеський Міжнародний кінофестиваль.  Глядачі вже мали змогу подивитися найочікуваніші фільми, від»Трьох облич» Джафара Панагі, «Сімейної справи» Корееда Хіроказу, «Чоловіка, який вбив Дон Кіхота» Террі Ґілліама, «Всі знають» Асґара Фаргаді, «Холодної війни» Павла Павліковського до «Жінки на війні» Бенедікта Ерлінґссона. Наша команда СУК також не втрачає можливості подивитися фільми в Одесі. Але, звісно, більш за все нас цікавлять українські стрічки, що представляють цьогорічну кінопрограму фестивалю. Учасниця нашої організації Сабіна Асадова поспілкувалася з режисерами, чиї фільми увійшли до національного конкурсу повного та короткого метру ОМКФ-2018. Режисерам були поставлені однакові запитання, що з цього вийшло, ви можете прочитати далі.

Марися Нікітюк — режисерка повнометражного ігрового фільму «Коли падають дерева»

— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю? Зовсім скоро відбудеться національна прем’єра вашого фільму в Одесі. Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— Для мене Одеський кінофестиваль — рідний. Тут показали мої перші фільми. Тут ми вигравали пічинги з проектом «Коли Падають Дерева». Тому українська прем’єра тут викликає дуже теплі і радісні відчуття.
Думка глядачів, звісно, мене цікавить, я хочу щоб їх зачепив мій фільм, подарував їм радість, біль, сміх і смуток. Сподіваюсь, так і буде. Професійна думка кінокритиків теж важлива, це робота на перспективу, на покращення. Я сподіваюсь на конструктивний діалог.

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користувалися під час зйомок свого фільму? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдалося зробити фільм? На що у вас більше всього пішло часу та сил?

— Перший драфт сценарію був готовий ще в 2013-у році. Тож я 5 років планомірно йшла до цієї прем’єри, до матеріалізації моєї мрії, мого бачення. Його підтримала на етапі зйомок сильна і віддана команда. Наші зйомки, що тривали 30 днів, але розповзлися у часі майже на 4 місяці, були дуже важкими. І без підтримки групи, продюсера, акторів мені би не вдалося такого. Цей фільм став колективною мрією і попри всі складності стався.

Звісно, при реалізації в мене був чіткий план, але план помножений на реальність дає безліч спонтанних моментів. Треба бути дуже стійким і гнучким, щоб побачити можливості там, де на перший погляд є сама печалька і непереборні труднощі. Тому я би сказала, що обидва напрямки були реалізовані під час зйомок.

— Як ви працювали з акторами? Для вас важливіше було домогтися того, щоб вони робили те, що ви вважаєте правильним у своєму фільму, чи ви прислухалися до актора та відштовхувалися від його нутра?

— По-перше, мені за допомогою кастинг-директора Алли Самойленко вдалося підібрати акторів, що максимально підходили на ролі. Я вважаю, що «гра на спротив» або міф, або я ще до такого не доросла. Тому і підбирала акторів, які по нутру були моїми персонажами. Але я демократичний режисер, і мені важливо той люфт, та потенційна невідома мені краса, енергія актора, яку він може запропонувати, коли даєш йому свободу. Я би сказала, ми разом творили кожен образ, і вчилися один у одного.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втретє під час монтажу. Наскільки у вас відрізняється сценарій від вже готового фільму?

— Ця теза майже завжди справедлива для дебютантів, для перших зазвичай емоційних збивчатих робіт, що випалюють в світ неідеально артикульоване сильне висловлювання. І, звісно, це стосується і мого першого фільму. Тому він відрізняється від сценарію більшою лаконічністю і концентрацією на головній сюжетній лінії.

— Кожен митець, коли розповідає історію, або вкладає свій досвід, або вигадує, або пише з чужого життя. Як багато вас у вашому фільму?

— Я вважаю, що в кожній роботі митця багато. Не можна просто з нічого вигадувати. Енергія ні звідки не виникає і не зникає в нікуди. Це закони фізики. Мій досвід присутній в «Коли Падають Дерева», особливо в лінії маленької Вітки.

— Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Дуже важливо. Я намагалася сказати про наші ментальні вади в цьому фільмі і про потребу особистої свободи.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Наразі я працюю над наступним своїм фільмом «Серафима», по мотивам однойменного роману Олеся Ульяненка.

 

Кадр з фільму «Коли падають дерева»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Тоня Ноябрьова — режисерка повнометражного ігрового фільму «Герой мого часу»

— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю?

— Участие в конкурсной программе для меня очень важно, потому что Одесский кинофестиваль — это кинофестиваль, где я в 2012 году впервые показала свою работу. Это был короткометражный фильм «День Независимости», за который я здесь получила первый фестивальный приз, то есть это место, где я начала свою режиссерско-фестивальную судьбу.

— Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— Мне важны все мнения, я очень положительно отношусь к критикам и к критике, особенно к конструктивной. Я всегда прислушиваюсь, пытаюсь найти рациональное зерно и вынести какие-то уроки. Я всё принимаю, не мучаюсь, не рефлексирую, меня это не оскорбляет, не обижает. Это часть моей работы.

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користувалися під час зйомок свого фільму? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план?

— Безусловно, был четкий план, но мы иногда давали себе право на импровизацию. Сложно разделить, бывали моменты, когда так сложились звезды и именно так получалось.

— За який проміжок часу вам вдалося зробити фільм? На що у вас більше всього пішло часу та сил?

— Каждый момент по-своему был и простой, и сложный. Создание кино — это очень длительный процесс. Поэтому здесь нельзя конкретно сказать, что было сложно, а что — легко. С одной стороны — прекрасно, ты делаешь любимое дело, с другой стороны — это всё рефлексия. Ты хочешь сделать как лучше, но не всегда получается, ты сомневаешься в себе постоянно.

— Як ви працювали з акторами? Для вас важливіше було домогтися того, щоб вони робили те, що ви вважаєте правильним у своєму фільму, чи ви прислухалися до актора та відштовхувалися від його нутра?

— Самая главная работа с актерами для меня начинается и заканчивается на этапе кастинга. Для меня, как для режиссера, главное — правильно выбрать человека, который будет в кадре, и попросить ничего не изображать, не играть, а просто быть. Профессиональных актеров в фильме — не больше пяти, а остальные — интересные персонажи. Как только ты правильно выбираешь человека, дальше — уже технические вопросы.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втретє під час монтажу. Наскільки у вас відрізняється сценарій від вже готового фільму?

— Я придерживаюсь такого принципа: «Снять нужно лучше, чем ты написал, а смонтировать — лучше, чем ты снял». Я стремлюсь к этому, поэтому, конечно, во время съёмок было много изменений, и во время монтажа — также. То есть наш фильм «рождался» несколько раз. Я всегда пытаюсь сделать каждый следующий шаг лучше, чем предыдущий.

— Кожен митець, коли розповідає історію, або вкладає свій досвід, або вигадує, або пише з чужого життя. Як багато вас у вашому фільму?

— В нашем фильме я — в каждом кадре, там всё про меня, каждый плакатик мною любим, выстрадан, выпестован.

— Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Мне важно говорить о социально значимых вещах, я решаю какие-то свои внутренние проблемы, иначе как говорить о том, что тебя не волнует, о вещах, которые тебе не знакомы, которые ты внутри себя не проживаешь и не чувствуешь.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— У меня есть замысел, я пока не готова о нем говорить, потому что он еще во мне формируется, но я надеюсь, что будет следующее кино. Это игровой полнометражный фильм.

 

Кадр з фільму «Герой мого часу»

 

 

 

 

Нікон Романченко — режисер повнометражного ігрового фільму «Тера»

— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю? Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— Участь в Одеському фестивалі важлива, тому що це один з найбільших фестивалів України, що має абсолютно різного глядача. Це найцінніше, що може бути для сприйняття картини з різних боків, незалежно від бекграунду кожного. Неважливо це кінокритик чи простий глядач.

— Розкажіть, будь ласка, про метод зйомки, яким ви користалися під час роботи над своїм фільмом? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдалося зробити фільм? На що у вас більш всього пішло часу та сил?

— В останньому моєму фільмі було багато імпровізації, але і, звичайно, був план, по якому ми йшли. Вважаю, що тут повинен бути баланс, бо в першу чергу це кіновиробництво. Іноді нам потрібно було бути невидимими через те, що фільм потребував документальної складової, яка напряму торкалася драматургії. Найбільше сил ми витратили на зйомки, так як це було відрядження, в якому я до цього не працював, а локація заводу кондитерських виробів — це був цілий новий світ для всієї команди. Загалом ми мали близько двох тижнів зйомок та приблизно місяць на монтажний період.

— Як ви працювали з акторами? Для вас важливіше було домогтися того, щоб вони робили те, що ви вважаєте правильним у своєму фільму, чи ви прислухалися до актора та відштовхувалися від його нутра?

— Актрису Наталію Половинку я вважаю великою знахідкою для цього фільму .Її природа, чуття ритму та тональності історії є винятковою. Тому в цьому випадку режисура ролі була і від неї.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втретє вже під час монтажу. Наскільки у вас відрізняється сценарій від вже готового фільму?

— Я особисто дуже люблю монтажний період. Тут головне — вчасно себе зупинити. Саме у монтажі ти починаєш розуміти що працює, а що — ні. Саме в цей момент фільм і народжується.

— Кожен митець, коли розповідає історію, або вкладає свій досвід, або вигадує, або бере чужий набутий досвід. Як багато вас у вашому фільму?

— «Життя — це зал очікувань» — говорив Кортасар. У якийсь момент я зрозумів, що знаходжуся в такому стані. Тому особлива монотонність та страх який є у фільми — це відображення певного періоду мого життя. Наступний фільм планую зробити майже повністю на особистому досвіді. Мені би хотілося зробити одкровення. Цікаво вийде чи ні?

— Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Вважаю, що важливо відображати час, в якому живеш, кожен робить це по-різному. Для мене це більше форма викладення та сприйняття людини сьогодні і зараз.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Наступний фільм хотілося би зробити для більш широкої аудиторії. Робоча назва «044».

 

Кадр з фільму «Тера»

 

 

 

Аліса Павловська — режисерка повнометражного документального фільму «ГогольДок»

— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю?

— Я думаю, это важно для продюсеров, в первую очередь. Я просто рада, что фильм смогут увидеть те, кто его хочет увидеть.

—  Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика?

— Это вопрос опять же не ко мне. Я не думаю об этом. Я думаю о фильме, когда его снимаю, а потом фильм отправляется в свободное путешествие. К тому же я не думаю, что обычный зритель на фестивале пойдёт на документальный фильм. Может, несколько человек. Остальные люди, кто будут в зале, скорее всего, сами деятели кино в различных областях. Да, в том числе и критики.

— Чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— Мне не интересно мнение украинских критиков, кроме журналиста Леси Анастасьевой.

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користалися під час зйомок свого фільму?

— Четко установленного плана не может быть в документалистике, по своей практике. План может быть, но не четкий. Документалистика — это жизнь, а жизнь очень подвижна и непредсказуема.

— Що превалювало: спонтанність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдалося зробити стрічку? На що у вас більш всього пішло часу та сил?

— Фильм снимали на протяжении двух месяцев, плюс — досъемки. Основные силы ушли на монтаж.

— Як ви працювали з героями вашого фільму? Як ви домагалися того, щоб спромогтися максимально прибрати стіну між вами і ними?

— Мои герои активно готовились к фестивалю, и до меня им было меньше всего дела, поэтому мы были «призраками». Когда мы приехали на фестиваль уже в следующем году, многие люди с нами заново знакомились. Они нас просто не помнили с того года. Но не главные герои, конечно.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втреттє вже під час монтажу. Наскільки у вас відрізняється сценарій (план) від вже готового фільму?

— По большому счёту все стало понятно ближе к концу съёмок. Тогда мы делали уже акцент на новых драматургических ходах, потому что первые ожидания не совсем сложились. По монтажу было понятно, что делать, но в силу того, что материала было огромное количество, монтажный период оказался самым сложным.

— Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Я давно планировала снимать ГОГОЛЬFest, мне очень интересен Влад Троицкий как человек и как режиссёр.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Сейчас я снимаю документальный фильм, посвящённый памяти одесского художника Геннадия Подвойского.

 

Кадр з фільму «ГогольДок»

 

 

 

Олександр Течинський — режисер повнометражного документального фільму «Дельта»

— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю? Зовсім скоро відбудеться національна прем’єра вашого фільму в Одесі. Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— В Одессу вообще всегда приятно приезжать, а уж тем более приятно приезжать на Одесский кинофестиваль с собственным фильмом. Для меня важно мое мнение, на самом деле.

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користалися під час зйомок свого фільму? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдалося зробити стрічку? На що у вас більш всього пішло часу та сил?

— Поскольку наше кино — документальное, никакого четкого плана быть не могло. Так что мы действовали по старой журналистской схеме — быстрота реакции, вледение материалом. Съемки заняли две зимы, точнее, пять месяцев в общей сложности. Больше всего ушло времени на процесс подготовки.

— Як ви працювали з героями вашого фільму? Як ви домагалися того, щоб спромогтися максимально прибрати стіну між вами і ними?

— Мы нашим героям не мешали, в первую очередь.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втретє вже під час монтажу. Наскільки у вас відрізняється сценарій (план) від вже готового фільму?

— В нашем фильме не было четкого плана, мы двигались на ощупь. Я не знаю, сколько раз кино «розжается». Один раз розжается — в голове режиссера, он делиться этим с группой, потом группа действует, как помне это все один сплошной процесс, который я бы не разделял на количество рождений.

— Чому ви почали зніматися саме цей фільм, з цими героями та цією темою?Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Потому что среди тысячи идей, эта проросла и оформилась быстрее всех. Поэтому я приступил к разработке той мысли, которая была для меня более понятна.
Мне важно говорить в своих фильмах о социально значимых вещях.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Я работаю сейчас над новым фильмом, над каким именно, пока не могу рассказать. Как только все будет готово, вы узнаете о ней, раньше нет смысла.

 

Кадр з фільму «Дельта»

 

 

 

Дмитро Сухолиткий-Собчук — режисер короткометражного ігрового фільму «Штангіст»

— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю? Зовсім скоро відбудеться показ вашого фільму в Одесі. Не є секретом те, що глядачі на ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— Щодо Одеського кінофестивалю, в мене одного разу вже була робота у конкурсі — це «Борода». Пам’ятаю, скільки раз не приїжджав в Одесу, обговорення з глядачами завжди було жваве, таке, коли глядач займає певну позицію. Ця позиція різна, від нападаючої, критичної, глядач доволі прискіпливий і вимогливий в Одесі. Після показу свого фільму я чекаю діалогу і сподіваюсь, що діалог буде, як мінімум, цікавий, можливо, навіть на якихось болючих, гарячих точках.
Щодо кінокритики: я зараз думаю про «Штангіста», там є пласти, які тільки кінокритики можуть вскрити, а є ті пласти, які доступні глядачу. І вони будуть відрізнятися це точно, а деякі навіть будуть співпадати. Чим більш уважний кінокритик, тим, можливо, він глибше копне. У мене, наприклад, зараз є такий челендж — я чекаю, поки хтось з кінокритиків розгадає метосюжет в «Штангісті».

— Розкажіть, будь ласка, про метод зйомки, яким ви користалися під час роботи над своїм фільмом? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план?

— Так, в мене був чіткий план, і ми за ним діяли. )))

— За який проміжок часу вам вдалося зробити фільм? На що у вас більш всього пішло часу та сил?

— У нас було вісім знімальних днів, але підготовка найбільше всього зайняло часу. Чотири місяці — репетиції, дуже довгий був кастинг, що йшов 2 місяці. У нас змінювалися актори, через це треба було адаптуватися швидко. Тобто підготовка була довга. На постпродакш пішло близько двох з половиною-трьох місяців, — це пов’язано було з кольорокорекцією, ми її робили дуже ретельно. Кожна сесія кольорокреції супроводжувалася тим, що я замовляв зал в студії Мунка і дивився на великому екрані, як виглядає те, що пофарбували. Тиждень відпочивав, а потім знову вертався на день на зміну, ми там щось привили, це все великі гроші коштувало, — робили ми у Варшаві. Але через те, що я був на стипендії Gaude Polonia, у мене було житло, у мене було все. Тобто моє перебування не коштувало продюсерам коштів.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втретє вже під час монтажу. Наскільки у вас відрізняється сценарій від вже готового фільму?

— Це така дивна історія. Я дивлюсь по своїх студентських фільмах: мій перший фільм відрізнявся від того, що було написано, на відсотків тридцять. «Борода» відрізнялася від того, що було написано, розкадровано, пропрацьовано, на відсотків двадцять. «Штангіст» відрізняється від того, що було написано, знято, розкадровано і зроблено, на відсотків сім-вісім-до десяти. Випала всього одна сцена. Ще ми мали два додаткові кадри, але це було пов’язано з тим, що була тварина в кадрі, і нам треба було підстрахуватися. А так всього ми зняли двадцять три кадри.

— Як ви працювали з акторами? Для вас важливіше було домогтися того, щоб вони робили те, що ви вважаєте правильним у своєму фільму, чи ви прислухалися до актора та відштовхувалися від його нутра?

— З акторами ми працювали в індивідуальному порядку. Про це є, до речі, ціла стаття, про що я розповідав Антону Філатову. Це був доволі нестандартний підхід: професіонал-важкоатлет, він же по характеру відрізняється від того, кого він грає, треба було довести його до тої кондикції, щоб він був як камінь, — він не викликав жодного співчуття, він радувався і сумував однаково. Це була націлена систематична робота, індивідуальний підхід до кожного, власне, як в документальному кіно.

— Кожен митець, коли розповідає історію, або вкладає свій досвід, або вигадує, або бере чужий набутий досвід. Як багато вас у вашому фільму?

— Перший варіант сценарію мав бути мій диплом на четвертому курсі, але через те, що одного актора, на якому було все зав’язано, забрали у молодіжну збірну з важкоатлетики, то я зняв «Бороду». І цей сценарій довго просто лежав, потім його згодився взяти Ігор Савиченко, він показав його Сотниченко Філіпу, і, власне, мав бути режисер цього фільму Філіп Сотниченко. Потім я був на одному воршопі в Берліні, мав працювати над коротким метром. Цей сценарій я просто взяв як те, над чим буду працювати на воркшопі, і, власне, забрав його назад у Філіпа.
Це вигадана історія, яка збиралася з розповідей тренера, звичайно, це та тема, яка мене цікавить, але чи вона там автобіографічна — ні. За основу фільму взятий один фрагмент з життя дуже відомого бодібілдера, семиразового Містера Олімпія.

— Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Я говорю про те, що зараз відбувається, і в цьому є певний соціальний контекст, тому що мені зараз важливо. Ця естетика апелює до того, де ми зараз є і що існує такий вид спорту, Олімпійский вид спорту, в якому стані зараз перебувають олімпійські команди — це така свого роду консервація. Я не кажу, що тільки у важкій атлетиці це відбувається, але оця консервація олімпійських видів спорту потребує уваги.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Я працюю зараз над своїм першим повнометражним ігровим фільмом, називається він «Памфір» Продюсер Олександра Костіна («Бозонфілм»). Сценарій вже завершений, він пройшов дві престижні лабораторії, Torino film Lab, Meedpoint Intencive. Готові приступити до роботи над фільмом, треба тільки фінансування.

 

Кадр з фільму «Штангіст»

 

 

 

Дана Кавеліна — режисерка короткометражного анімаційного фільму «Про Марка Львовича Тюльпанова, який розмовляв із квітами»

— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю? Зовсім скоро відбудеться національна прем’єра вашого фільму в Одесі. Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— Думка кінокритика означає для мене багато, але думка глядача для мене — все. Моя стрічка для мене — це не зовсім кіно (у значенні деякої штучної реальності, яка існує перш за все у полі естетичного), це моя маніфестація проти війни й політичної пропаганди, і те, наскільки правдивим саме глядачі вважатимуть мій фільм і буде для мене мірою його існування.

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користалися під час зйомок свого фільму? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдалося зробити стрічку? На що у вас більш всього пішло часу та сил?

— Цей фільм — моя перша серйозна кіноробота, отже, творити і вчитися творити мені довелося водночас. Створені мною персонажі самі диктували мені логіку своєї поведінки, часто — не таку, якої я б очікувала, отже сама динаміка творення була мінливою, пульсуючою як реальне життя. Отже, я користувалася чітким планом спонтанності.
На стрічку у мене пішло півроку, якщо брати до уваги, що я зробила її двічі: після першого у мене вкрали комп’ютер разом з матеріалом, і прийшлося перезнімати вдруге. Більше всього часу та сил пішло на створення декорацій, тому що кожний міліметр лялькової анімації, як і кожну секунду зйомки, я робила сама, без сторонньої допомоги.

— Як ви працювали з героями вашого фільму? Як ви домагалися того, щоб спромогтися максимально прибрати стіну між вами і ними?

— Це було непросто хоча б тому, що головний герой мого фільму — чоловік 50-ти років, і його думки, логіку вчинків, та навіть манеру ходити мені прийшлося шукати в собі, більшою мірою у спогадах про діда. Мені довелося стати Марком Львовичем, їсти, як Марк Львович, любити, як він. Іншим відтінком наших стосунків було те особливе, що вносить тілесне: фігуру для фільму я робила сама, кожен суглоб, кожну зморшку на лиці — своїми руками. Це додало до мого відношення і моєї манери фільмувати щось, на мою думку, материнське.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втреттє вже під час монтажу. Наскільки у вашому випадку відрізняється сценарій, бачення того, якою може бути стрічку, від вже готового фільму?

— Думаю, це могло би бути безліччю різних фільмів. Поки я зняла половину стрічки, я переписала кінець сценарію десь чотири рази, отже, довелося зробити безліч різних декорацій для кожного. Це як казка з трьома кінцями у Джанні Родарі, або як саме життя — могло б статися що завгодно, але правдою стає лише те, що вже сталося.

— Чому ви почали зніматися саме цей фільм, з цим героєм та цією темою? Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Це для мене — головна задача, я твердо вважаю, що мистецтво існує лише тоді, коли воно за щось бореться, особливо в політичному полі. Для мене дуже важливою задачею є давати альтернативну точку зору до основного державного нарративу, дати голос тим, хто у медійних масштабах його не має. В даній стрічці це — переселенці.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Так. Я створюю сценарій наступного лялькового мультфільму, який називатиметься “Паперова людина”. Там йдеться про те саме — війну, експлуатацію, несправедливість та любов.

 

Кадр фільму «Про Марка Львовича Тюльпанова, який розмовляв із квітами»

 

 

 

Валерія Сочивець — режисерка короткометражного ігрового фільму «Гойдалки»

— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю? Зовсім скоро відбудеться показ вашого фільму в Одесі. Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— Участь в Одеському кінофестивалі — це вже нібито традиція, особливо в якості продюсера. Вперше я брала участь у конкурсній програмі ОМКФ у 2013 році, ми тоді з Філіпом Сотниченко представляли його фільм «Обійми». Зі своїм режисерським фільмом «Кров» я впереше була в Одесі у 2016 році. Насправді, коли я була студенткою, то краще Одеського фестивалю уявити щось інше було складно, — наметове містечко, море, вино, майстер-класи і фестивальні фільми. Зараз ОМКФ вже не той, чи я виросла, чи це через те що вже нема наметового містечка )). Кожного року з’являється ностальгія, ніби раніше було краще. В цьому році через це, а також через деякі організізаційні нюанси, я вирішила пропустити фестиваль, незважаючи на участь двох фільмів в конкурсі, в одному з яких я режисер, в іншому — продюсер.

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користувалися під час зйомок свого фільму? Що превалювало: спонтаність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдолося зробити фільм? На що у вас більше всього пішло часу та сил?

— Розповідатиму про свій режисерський короткометражний дебют «Гойдалки». Окрім сценарію, більше всього часу пішло на участь в конкурсі Державного агенства України з питань кіно, адже тільки з другого разу вдалося отримати перемогу і потрапити в список фільмів, які запускаються у виробництво на замовлення Держкіно. Далі вже почалося те, що я більш всього люблю — підготовка і зйомка фільму. Мені дуже подобається працювати на знімальному майданчику та під час монтажного періоду. Особливо чудово, коли ти маєш змогу монтувати не самостійно, а взяти режисера монтажу, який професійно залишить тебе без зайвого матеріалу.
Сценарій фільму «Гойдалки» був написаний у 2014-2015роках, після того як проект вперше не пройшов пітчинг. Я старанно доробляла його, постійно про нього думала, але все ж таки небагато чого було змінено при другої подачі на цей конкурс. Вже, звісно, перед зйомками багато чого перероблювалось. В житті я люблю спонтаність, захоплююсь режисерами і методами документальної зйомки, імпровізації, але я знімаю по чіткому плану, бо в ньому впевнена більше ніж в імпровізації, яка створить щось нове, зовсім не те, що я задумувала.

— Як ви працювали з акторами? Для вас важливіше було домогтися того, щоб вони робили те, що ви вважаєте правильним у своєму фільму, чи ви прислухалися до актора та відштовхувалися від його нутра?

— З акторами вийшло дуже цікаво. В нас був довгий кастинг, в три етапи. Головні герої мого фільму — мати та дванадцятирічний син. У мене була ідея зняти справжню родину. Розуміла, що рідні син та мати краще будуть триматися в кадрі, з’явиться правда, якої часто я не бачу на екрані. Спочатку я хотіла знімати іншого хлопчика ніж того, який у нас в фільмі. І після того, як ми вже затвердили одну пару, мені наснився сон, і я знову попросила зустрітися з однією родиною і з іншою, і чесно, відштовхнулася від нутра акторів і ми їх затвердили. Працювати з родиною Матвієнко було одне задоволення. Ліля Матвієнко — дуже сильна актриса, не гірше Наталі Васько і Римми Зубіної, не розумію, чому її ще ніхто не зняв у повнометражному кіно.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втреттє під час монтажу. Наскільки у вас відрізняється сценарій від вже готового фільму?

— Так і є, монтаж це серце фільму. Під час монтажу народжується істина, може змінитися назва фільму, тут ти розумієш, що працює з твоїх режисерських інструментів та задумів, а що — не зовсім. Ще круче, коли в тебе є режисер монтажу, який допоможе тобі цей матеріал розібрати і відмовитися від зайвого. В моєму фільмі, зізнаюсь, фінал, який зараз ми бачимо, був в середині фільму. Фінал, який я прописували в сценарії, мене зовсім не влаштовував на монтажі, тому довелося трохи змінювати концепцію побудови фільму. Також, не потрапила в монтаж сцена з психологом. Матеріалу зняли багато, можна було б змонтувати повний метр, як мій колега та друг Нікон Романченко. Але іншим разом, після повнометражного дебюту.

— Кожен митець, коли розповідає історію, або вкладає свій досвід, або вигадує, або пише з чужого життя. Як багато вас у вашому фільму?

— У фільмі багато моєї родини: характер моєї мами, брата. Я коли перший раз пітчингувалася, то хотіла знімати їх, але поки виграла конкурс Держкіно, то брат виріс. Було зрозуміло, що вже будемо проводити кастинг. Мене багато в моїх фільмах, бо я плохо розумію, як можно знімати про те, чого не відчув, чого не розумієш. Я не зможу поки, що знімати про старих людей, мало, що про це знаю, навіть якщо знаю, не приймаю ці знання достатніми для того, щоб говорити про це через екран.

— Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Взагалі, саме поняття соціально значущих речей кожна людина може трактувати для себе по-різному. Як на мене, всі справжні художники і митці говорять тільки про соціально значуще. Вважаю, що якщо тема, яку ти підіймаєш у своїх фільмах, тебе власно дуже сильно турбує, то це соціально значуще може бути і для інших.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Зараз я, як продюсер, запускаю документальний повний метр «Зарваниця» з прекрасними художниками Романом Хімеєм та Яремою Малащуком. Як режисер, ми в дуеті з Філіпом Сотниченко дороблюємо новий короткометражний ігровий фільм «Різдвяні історії», пишу також два сценарія до повнометражного фільму та займаюся іншими проектами в громадській організації «Сучасне Українське Кіно».

 

Кадр з фільму «Гойдалки»

 

 

 

 

Жанна Озірна — режисерка короткометражного документального фільму «Зв’язок»

— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю? Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики? 

— Я вже втретє у нацконкурсі. Кожен раз цьому дуже рада і сприймаю як ознаку довіри і віри в мене як у режисерку. Люблю Q&A після показів, це завжди живе і гостре відчуття. Люблю читати тексти про фільми після фестивалю, особливо, якщо вони якісні і конструктивні. Але не можу сказати, що на мене це якось глобально впливає.

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користалися під час зйомок свого фільму? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдалося зробити стрічку? На що у вас більш всього пішло часу та сил?

— Фільм я знімала рік, охопила всі чотири пори: весну, літо, осінь і зиму і згодом так і поділила на чотири розділи, у кожному з яких є одна головна сцена. Герої фільму — моя родина. На початку я знімала дуже багато, фактично все підряд. Чим далі я просувалася в зйомках, тим чіткіше розуміла, які сцени мені потрібні, а які — ні. Але зібрати все докупи мені вдалось тоді, коли я сформулювала свій логлайн.

— Як ви працювали з героями вашого фільму? Як ви домагалися того, щоб спромогтися максимально прибрати стіну між вами і ними?

— Це моя історія і історія моєї родини. Дякую моїм родичам, вони легко погодились на зйомки і природньо поводились перед камерою. А от у мене із собою (хоча це якось дивно звучить) як із героїнею фільму були найбільші проблеми: і на етапі зйомок, так і етапі монтажу. Я постійно думала, як себе вбудувати в історію, як транслювати свій голос і свою думку.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втретє вже під час монтажу. Наскільки у вашому випадку відрізняється сценарій, бачення того, якою може бути стрічку, від вже готового фільму?

— Взимку, після нового року, я вже мала відзняті всі сцени. Але ще не розуміла, як мені монтувати матеріал. Тоді ж я потрапила на воркшоп з документального сторітеллінгу, який організовував B2B doc в рамках Tbilisi Film Festival. Там якраз йшлося про написання міцних логлайнів. На третій день інтенсивних обговорень ці два прекрасних речення самі прийшли до мене в голову) Я повернулась у Київ з чітким розумінням що робити і фактично за два тижні все змонтувала.

— Чому ви почали зніматися саме цей фільм, з цими героями та цією темою? Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Переважно все, що я знімаю, із розряду «особисте — це політичне». Мені особисто бракує таких фільмів в українському кіно, тому я їх і знімаю. Крім того, мені просто як людині ці теми цікаві — непрості стосунки, родина, кохання, батьки і діти, прийняття і іншування. Сімейні «таємниці», які ми перетворюємо на скелети в шафі, хоча в інших країнах це може бути звичайна буденна розмова. Це якийсь мій особистий процес розвінчання стереотипів. Мені це важливо. Мені хочеться вірити, що своїми фільмами я роблю крихітний, але все ж таки свій внесок в «екосистему» суспільної думки про різні типи стосунків. Ну просто розверніться навколо, купа людей розлучаються, сходяться, закохуються в інших людей, закохуються одночасно в кількох людей, взагалі не закохуються. Ставляться до кохання як до сексу, до кохання — як до кохання, до кохання — як до родинного обов’язку. І всі ці форми спів-існування мають право на життя, якщо вони не шкодять іншим людям, якщо вони роблять учасників стосунків щасливими.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Я зараз працюю над фільмом, який має робочу назву «Дорослий», ігровий короткий метр. Зніматиму восени. Це історія про хлопця, який отримав від свого батька в подарунок «Ладу». Дія відбуватимуться «на гаражах» у Львові. Фільм підтримала Львівська Кінокомісія у рамках щорічних кінопітчингів.

 

Кадр з фільму «Зв’язок»

 

 

 

Катерина Горностай — режисерка короткометражного ігрового фільму «Крокодил»

— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю? Зовсім скоро відбудеться національна прем’єра вашого фільму в Одесі. Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— Мені би дуже хотілось, щоб обговорення кіно після показів було таким же тривалим як і сам показ. Це те, що зараз більшість фестивалів втрачають через брак часу і напружену стіну показів — діалог з глядачем. Кью-енд-ей робиться лише для годиться. Та і люди часто соромляться говорити з авторами. Але є ще інша проблема — глядацька нетерпимість. Таку штуку я як раз в Одесі минулих років і спостерігала (дуже чекаю цьогорічних показів, щоб перевірити, що змінилось). Люди приходять в кіно очікуючи щось, а потім зляться що їх очікування не виправдались, замість того, щоб спробувати прийняти той світ і ті правила, які пропонує автор фільму, спробувати зануритись в досі небачене, сприйняти такий дивний і новий для них ритм фільму.
Щодо кінокритики — її дуже бракує теж. При чому бракує саме авторів-критиків. Пам’ятаю, як прочитала рецензію Марії Кувшинової на фільм «Аритмія», насправді не схвальну рецензію, але настільки цікаву як текст, що позаздрила — якщо би мій фільм хтось колись настільки круто критично розібрав — я була би щасливою.

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користувалися під час зйомок свого фільму? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдалося зробити фільм? На що у вас більше всього пішло часу та сил?

— Оскільки зйомки були партизанськими, найбільше часу і сил пішло на узгодження графіків учасників зйомок і техніки. А мало би піти більше часу на вирішення творчих питань. Так не хочеться більше.
Саме тому наш фільм вийшов не надто іншим від попереднього «Бузку» за методом і навіть формою сюжету в якомусь сенсі. Крок, який ми зробили, дуже маленький — це застосування нашої напів-документальної імпровізаційної методики тільки вже не з акторами, як було минулого разу. Побудова сюжету — на тому, що відбувається прямо зараз — в дії, а не на діалогових сценах.
Нам найбільше подобається працювати на межі між документальним та ігровим — тому спонтанність і щирість людини в кадрі важить для нас дуже багато, але чіткий план все одно присутній як каркас.

— Як ви працювали з акторами? Для вас важливіше було домогтися того, щоб вони робили те, що ви вважаєте правильним у своєму фільму, чи ви прислухалися до актора та відштовхувалися від його нутра?

— Наші актори — це 16-річні прекрасні підлітки, які грали у фільмі самих себе. Більшість сцен — імпровізаційні із заданим сюжетом. Але також ми мали декілька сцен ігрових, рушійних для драматургії, і виконували їх дублями як це зазвичай робиться в ігровому кіно. І на мій великий подив — дехто з наших не-акторів зміг змінювати градус, темп і тривалість сцени від дублю до дублю. Ми просто передивлялись відзняте, коригували текст, який створили разом з ними перед сценою, обговорювали. Це дуже цікаве відкриття, з яким хочеться далі працювати.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втреттє під час монтажу. Наскільки у вас відрізняється сценарій від вже готового фільму?

— По подієвому набору ми не могли змінювати фільм на монтажі, бо історія розказана лінійно. Але ритм вибудовується тільки в цьому фінальному етапі, а це чи не найголовніше для майбутнього сприйняття фільму.

— Кожен митець, коли розповідає історію, або вкладає свій досвід, або вигадує, або пише з чужого життя. Як багато вас у вашому фільму?

— У нас в «Крокодилі» все відбувається під час новорічної ночі. Як раз цього року ми зустрічали новий рік в колі друзів і в якийсь момент грали в крокодила, що і стало відправною точкою сценарію. На цю форму нанизана була дуже просто колізія трикутника та згасання дружби, які звичайно мали місце і в моєму житті колись, хоча й не в такому вигляді. Плюс ми багато говорили з героїнями фільму, намагаючись видозмінити цю історію під них.

— Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Наші фільми це дуже особисті історії, які відбуваються зараз, в сучасності, в якій ми живемо. Для мене це і є в якомусь сенсі соціально значущим — направляти погляд глядача на актуальний час.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Ми вже два роки розробляємо проект повнометражного фільму-дебюту «Стоп-Земля». Його героями також є 16-річні молоді люди. Фільм зимовий, тому я дуже надіюсь що цієї осені ми вже почнемо готуватись до зйомок.

 

Кадр з фільму «Крокодил»

 

 

 

Павло Остріков — режисер короткометражного ігрового фільму Mia Donna

— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю? Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— З Одеським кінофестивалем мене пов’язує довга історія, тому що це, мабуть, один з найбажаніших фестивалів, на який я хотів потрапити. Участь в ОМКФ — це, звичайно, щастя, радість. На жаль, цього року я не зможу бути на прем’єрі, тому що вилітаю в Канаду на co-production market з нашим повнометражним фільмом, і я тільки сподіваюсь, що мій фільм в Одесі сприймуть добре. Щодо питання того, що важливіше, думка глядачів чи критиків, nо я би так не розділяв, бо мені важлива думка глядачів, до яких я відношу і кінокритиків, просто у кожного є свій багаж досвіду, на основі якого фільм може сподобатися чи ні. З огляду на те, що останнім часом взагалі піднімалась тема, чи потрібний інститут кінокритики, хочу відмітити, що для мене це, справді, професійна думка, до якої я прислухаюся, мені цікаво слухати, поєднувати зі своєю думкою і рухатись далі.

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користувалися під час зйомок свого фільму? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдалося зробити фільм? На що у вас більше всього пішло часу та сил?

— Коли я створюю фільм, це завжди чіткий план, і імпровізації дуже мало, хоча я люблю імпровізацію. Напевно, боюся змінити сценарій, який мені подобається.. Фільми останнім часом я знімаю за три дні. Це трохи мало, але така наша реальність. Найбільше часу в мене йде на препродакшн, тобто на сценарій, на деталі, на роботу з командою, щоб на знімальному майданчику всі були готові і всі знали, що їм робити.

— Як ви працювали з акторами? Для вас важливіше було домогтися того, щоб вони робили те, що ви вважаєте правильним у своєму фільму, чи ви прислухалися до актора та відштовхувалися від його нутра?

— З акторами я майже не працюю, тому що вважаю, що найважливіше, це правильний кастинг. На кастингу я знаходжу тих акторів, які грають роль ідеально, і майже нічого їм не говорю на знімальному майданчику. Тобто такий мій метод — не працювати з акторами, а знаходити тих, які ідеально підходять на цю роль. Насправді, я прислухаюся до акторів, наприклад, на останньому фільмі Mia Donna Ірина Мак запропонувала змінити одну сцену, і я побачив, що це справді на краще, тому ми її і змінили.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втретє під час монтажу. Наскільки у вас відрізняється сценарій від вже готового фільму?

— На монтажі у нас фільм майже не змінюється. Бувають випадки, наприклад, у «Випуску ’97» ми змінювали деякі наші ідеї, але це були мікрозміни. Можливо, колись прийде час, коли я кардинально зміню фільм на монтажі, але для мене це щось страшне.

— Кожен митець, коли розповідає історію, або вкладає свій досвід, або вигадує, або пише з чужого життя. Як багато вас у вашому фільму?

— Від мене в цьому фільмі є багато, тому що треба створювати те, що ти знаєш. Я показую, як я бачив світ, коли жив у Красилові, у Хмельницькій області, яких героїв я бачив.

— Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

– Соціальні теми спеціально не відкриваю, мені хочеться в першу чергу розповісти історію, а якщо вона якось змінить чиюсь думку чи запрошує до дискусії, то це класно.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Зараз працюємо над препродакшеном повнометражного фільму «Ти — космос», їдемо в Канаду, готуємось, чекаємо на український пітчинг і дуже сподіваємося, що скоро ми запустимося і зможемо розповісти цю прекрасну історію кохання у Всесвіті.

 

Кадр з фільму Mia Donna

 

 

 

Яна Антонець — режисерка короткометражного ігрового фільму «П’ять хвилин»


— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю?

— Я очень люблю Одесский кинофестиваль. Это очень тёплый фестиваль (и не только из-за локации). Всегда много знакомых лиц. И именно поэтому участие в Одесском кинофестивале — это большая ответственность. В первую очередь, наше кино здесь будут смотреть и оценивать люди, которые живут и работают рядом. Фестиваль «дома» — это действительно особенно волнительно.

— Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?
— Мне интересно развиваться в зрительском кино, но которое смогут оценить и критики.

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користувалися під час зйомок свого фільму? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдалося зробити фільм? На що у вас більше всього пішло часу та сил?

— Наше кино было продуманно до мелочей во время подготовительного периода. Поэтому наибольшее количество времени ушло на подготовку (сценарий, режиссерский, раскадровка, выбор локации). Но на каждом этапе жизнь вносила свои коррективы.
Во-время кастинга нам пришлось изменить национальность героев. Должны были быть Цигане, но мы не вытянули кастинг. В первую очередь, я испугалась неизвестности перед неактерами (кланяюсь в ноги режиссёрам, которые справляются).
Во время сьемок много пришлось изменить из-за технических форс-мажоров. Ну, и на монтаже, конечно же, тоже что-то немного поменялось. Но совсем незначительно.

— Як ви працювали з акторами? Для вас важливіше було домогтися того, щоб вони робили те, що ви вважаєте правильним у своєму фільму, чи ви прислухалися до актора та відштовхувалися від його нутра?

— Всегда предлагая роль, я надеюсь и верю, что актеру будет интересно её сделать. И если совпадает моё предложение и желание актеров — происходят чудеса. Актеры часто делаю и предлагают то, от чего я прихожу в восторг.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втреттє під час монтажу. Наскільки у вас відрізняється сценарій від вже готового фільму?

— Литературный сценарий сильно отличается от режиссёрского. Я очень порезала диалоги. Но монтаж все же близок очень к режиссерскому сценарию. У нас было мало времени на съемке, сложные постановочные сцены (пиротехнические и тд), чтобы фантазировать и придумывать без потери истории.

— Кожен митець, коли розповідає історію, або вкладає свій досвід, або вигадує, або пише з чужого життя. Як багато вас у вашому фільму?
— У меня абсурдная комедия про выдуманный случай на похоронах.
Это — аттракцион, в который хотелось завлечь зрителя. Это — герои, которые должны вызвать улыбку и смех. Я стараюсь жить с улыбкой.

— Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Признаюсь, мне сложно даются социальные темы. Я заканчивала режиссуру документального кино и уже в институте я поняла, что не смогу жить с героями и их историями, которые меня беспокоят. Я даже документальные курсовые про вроде бы грустные вещи снимала немного комедийно.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Я решила, что хочу сосредоточиться на зрительском кино. Зрительское кино может быть очень первоклассным! Мечтаю такое снимать. Сейчас мы работаем над полнометражным зрительским подростковым фильмом. Там 13 актеров детей( с которыми 2 месяца мы уже занимаемся) и трое взрослых актеров. Это совместный благотворительный проект школы ProCut, сети кинотеатров Планета Кино и фонда Таблеточки. В конце августа съёмочный период. Ещё у меня давно есть идея роуд-муви. Она уже и в поэпизоднике. Над ней надо много работать.

 

Кадр з фільму «П’ять хвилин»

 

 

 

Марія Пономарьова — режисерка короткометражного ігрового фільму «Батьківський день»

— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю? Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— Для мене дуже важливо, що скажуть українські та міжнародні кінокритики, які є членами журі ФІПРЕССІ й завітали цього року на ОМКФ. Ми ж існуємо у одному великому сучасному культурному середовищі, й мені цікавий їхній погляд. Це люди з великим досвідом у роботі зі змістами, з професійним відчуттям процесів, що відбуваються у світі, та у кіно зокрема. Режисери також завжди працюють зі змістами та створюють аудіовізуальне висловлювання. Тож мені дуже цікаво дізнатися думку кінокритиків про те, чи нам вдалося зробити наше висловлювання переконливим. А від деяких глядачів ОМКФ я, мабуть чекаю формального питання “Чому фільм знятий російською мовою?”, оскільки основна мова діалогу — російська. Але все ж таки маю надію, що шумова партитура фільму предасть враження реальної мовної ситуації у тому контексті, в якому ми знімали, й це зніме всі подібні питання. 🙂

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користувалися під час зйомок свого фільму? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдалося зробити фільм? На що у вас більше всього пішло часу та сил?

— Все почалося у лютому 2016-ого року, коли я зрозуміла, що хочу робити фільм з Данєю Зубковим (виконавцем головної ролі, танцюристом, учасником Apache Crew). Ми робили разом достатньо довге дослідження (research), знімали з операторами Льошою Кучмою та Свєтою Апаріною документальне спостереження за Данєю 3 тижні в Києві, а потім я написала сцену, яка стала основою сценарію. Потім ще рік до з’йомок влітку ми працювали над версіями сценарію, приймали участь у відборі до Short Film Pitch від NISI MASA, реагували на фідбек, мали робочу сесію Euroscript у Лондоні. Процес був цікавим й, в продуктивному сенсі, мінливим.
Достатньо часу також зайняв пошук українських та голандських продюсерів та робота з ними над пошуком можливостей зробити цей фільм. В цілому, починаючи від першого драфту сцени до дня прем’єри пройшло 2,5 року. Взагалі, творчо ми орієнтувалися не на спонтанність, або ж чіткий план, а на те, чи відчуваємо ми з Данєю певний матеріал правдивим. Сили витрачали саме на це.

— Як ви працювали з акторами? Для вас важливіше було домогтися того, щоб вони робили те, що ви вважаєте правильним у своєму фільму, чи ви прислухалися до актора та відштовхувалися від його нутра?

— Я знала, що знову, як і в “Чаплі” працюватиму з тандемом “професійний + непрофесійний актор”. Мені подобається таке поєднання, й думаю, що воно дає дуже багато переваг. Мені дуже важливо працювати з енергетикою актора, його внутрішнім зарядом, тож жодна людина не потрапила в кастинг випадково.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втреттє під час монтажу. Наскільки у вас відрізняється сценарій від вже готового фільму?

— Сценарій не дуже змінився, він скоріше скоротився. Оскільки ми на майданчику та в монтажній відчували, що маємо керуватися відчуттям “краще коротше, але краще”. Я дуже довіряла своїй голандскій режисерці монтажу Сабіне Маас, й хоч вона зовсім не говорить ні українською, ні російською — нам було дуже цікаво працювати разом.

— Кожен митець, коли розповідає історію: або вкладає свій досвід, або вигадує, або пише з чужого життя. Як багато вас у вашому фільму?

— Мене достатньо багато у цій роботі — на рівні не самих подій, а на рівні основної мотивації головного героя. Як і Дані Зубкова — без нього цього фільму не було б.
Також для нас обох дуже важлива сама локація фільму. Я з 11 років їздила та 3 роки впідряд працювала вожатою у дитячому таборі “Лісний” під Києвом. А Даня Зубков — мій колишній “піонер”: він був у моєму загоні коли йому було 13 років й з тих пір ми подружилися й підтримували контакт. Тож про табір, тамтешню атмосферу й батьківський день ми з Данєю точно знаємо не мало.

— Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Я вірю у метод “через персональне до універсального”. Тож якщо навіть у історії на екрані немає кричащого social issue, але там є достатня глибина — така історія не може бути не соціально значущою.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Так, нещодавно я почала розробку свого першого повного метру. Ми працюємо разом з моїм голландським ко-сценаристом Ренді Оостом й пишемо на цей раз вже голландсько-українську історію.

 

Кадр з фільму «Батьківський день»

 

 

 

 

Марина Рощина — режисерка короткометражного ігрового фільму «В радості, і тільки в радості»


— Що для тебе значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю?

— Звичайно, для кожного режисера участь в подібних фестивалях важлива, — це один з кращих українських фестивалів. Ми поспішали з закінченням виробництва, щоб подати кіно на ОМКФ. Дуже зраділи, коли дізналися, що кіно потрапило в програму і прем’єра відбудеться саме тут.

— Зовсім скоро відбудеться національна прем’єра вашого фільму в Одесі. Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— Ну, ти знаєш, серед кінокритиків теж бувають люди, які мені не цікаві, а серед глядачів, звичайних, пересічних, бувають люди з дуже великим і цікавим глядацьким досвідом. Тому мені, напевно, важлива думка людини, яка вміє дивитися і розуміти кіно. Одеська публіка реагує дуже жваво, є діалог між широкою аудиторією і творцями фільму, це завжди надихає.

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користувалися під час зйомок свого фільму? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдалося зробити фільм? На що у вас більше всього пішло часу та сил?

— Насправді, зйомки дебюту — це досить невеликий бюджет, і жорсткий таймінг, тому часу на пошуки безпосередньо на майданчику не вистачає. Багато «спонтанності» собі дозволити важко. Ми йшли по плану, все було досить чітко продумано. Єдине, що важко піддавалось плануванню це робота з дитиною, одну з ролей грав шестирічний хлопчик (Тимофій Скуратівський). Я ніколи не ставила йому акторських задач, це була як гра в грі, я «накидувала» йому фрази, які він має сказати, а він сам обирав коли це зробити. На сцени з Тімою витрачалось трохи більше часу, але він вільно почував себе перед камерою, щиро проживав запропоновані ситуації — напевно, це той момент, який був досить імпровізованим.
Підготовка тривала два місяці. Найбільше часу пішло на пошуки акторів. У нас знімались тільки непрофесійні актори, люди, що жили своїм життям, до яких я прийшла і сказала «Хочу тебе знімати», і вони якось піддалися на це. У нас був щільний графік репетицій, ми зустрічались кілька разів на тиждень. Зняли за шість днів. Після зйомок не робили перерви, через два дні вже монтували.

— Як ви працювали з акторами? Для вас важливіше було домогтися того, щоб вони робили те, що ви вважаєте правильним у своєму фільмі, чи ви прислухалися до актора та відштовхувалися від його нутра?

— Насправді, до кожного актора був окремий підхід. Що стосується їхнього «нутра», то воно дуже співпадало з нутром персонажа, якого вони грали, тому силувати акторів не приходилось.
Ми багато зробили з акторами при підготовці і принесли на майданчик вже напрацьований матеріал. Головним акторам (Свєті Лібет і Євгену Якшину) важко давались інтимні сцени, багато часу витрачалось на подолання бар’єру між ними.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втретє під час монтажу. Наскільки у вашому випадку відрізняється сценарій від вже готового фільму?

— З сценарієм, з яким ми виграли пітчинг, зміни відбулися ще до початку зйомок. Під час репетицій, коли все це конструювали, виявилось, що щось не працює, щось не піддається, тому доводилось відсікати зайве. В зйомки ми пішли вже з чітким сценарієм, який був реалізований без змін.

— Кожен митець, коли розповідає історію: або вкладає свій досвід, або вигадує, або пише з чужого життя. Як багато вас у вашому фільму?

— Авторками сценарію є я і Ольга Любарова. Ми з Олею мали документальне відео, на якому наші друзі одружуються, це такий жартівливий акт, вони напідпитку, вночі, на балконі в імпровізованих весільних нарядах, це все знято на мобільний телефон, камера завалюється, вихоплює деталі, портрети. В цьому була якась дуже ідилічна атмосфера, якась ілюзія щасливого життя. Напевно, все пішло саме з цього відео. Нам вдалося досить чітко його відтворили, звісно ми додали персонажів, зробили все більш художньо.
Оператор — Сашко Рощин, працюючи над рішенням цієї сцени, керувався відчуттям від референсного матеріалу. Він дуже чутливо вловив, чого я хочу і зберіг атмосферу легкості, таку ж невимушену хаотичність, де спочатку дія, а потім реакція камери.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— У мене ще не сформувалась дистанція від нового фільму, він щойно закінчений і ще тримає. Поки навіть не можу говорити про нього якось відсторонено, є переживання про те, що вдалося, що не вдалося. Планую зняти ще хоча б одну ігрову короткометражну роботу, щоб закріпити те чому навчилася під час зйомок дебюту.

 

Кадр з фільму «В радості, і тільки в радості»

 

 

Жанна Максименко-Довгич — режисерка короткометражного документального фільму «Вихідний»


— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю?

— Власне, конкурсність показу для мене річ цілком другорядна, особливо зважаючи на те, що в одній програмі судять й ігрові, й документальні фільми. Участь в Одеському фестивалі для мене важлива як можливість показати фільм новій аудиторії. Крім того, хочу показати “Вихідний” в Одесі, бо, як мені здається, питання пошуку ідентичності тут стоїть не менш гостро, ніж в Миколаєві, де фільм було знято.

— Зовсім скоро відбудеться національна прем’єра вашого фільму в Одесі. Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

Одеський кінофестиваль вже четвертий фестиваль для мого фільму.
“Вихідний” – фільм документальний, він склався як реакція на події, які примусили мене висловитися. Фахові кінокритики зазвичай одразу зчитують сенси, закладені в стрічці. У непідготовленої аудиторії думки зазвичай полярні, люди дискутують, сперечаються. Фестивальну аудиторію нічим не здивуєш, але я й не ставила собі за мету когось дивувати. Мій фільм – це запрошення до діалогу про те, якою наша країна має бути в майбутньому, як нам її зшивати. Тому мені однаково цікаві реакція і документальний глядача, і критиків. 

Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користалися під час зйомок свого фільму?
Що превалювало: спонтанність чи чіткий план?

Режисеру документального кіно дуже важливо іти за реальністю. І в певний момент важливо було зафіксувати саме те, що розгорталося прямо перед нами.

“Вихідний” – це фільм, знятий за один день. З одного боку, він справді склався спонтанно, а з іншого – цьому передували кілька місяців роботи над іншим фільмом, робота над яким наразі завершується – це “Миколаїв. Хроніки протесту” про історію супротиву в Миколаєві, завдяки якому цьому місту вдалося уникнути долі Донецька й Луганська.
Так от, повертаючись до “Вихідного”: на початку травня 2017 року ми буди в Миколаєві і знімали “Хроніки…”, а 9 травня планували спостереження за одним з героїв фільму, місцевим фотографом-репортером Юрієм Кошковським. Зранку записали з ним інтерв’ю, а далі вирушили на головну площу Миколаєва – колись Совєтську, а тепер Соборну, де Юрій знімав свій фоторепортаж для одного з місцевих видань. Але те, що відбувалося у нас перед очима, примусило відірватися від героя й повністю змінити свої плани.

— За який проміжок часу вам вдалося зробити стрічку?
Зйомки фільму тривали один день – 9 травня 2017 року. Готова стрічка з’явилася через 4 місяці.

— На що у вас більш всього пішло часу та сил?

— На монтаж.

— Як ви працювали з героями вашого фільму? Як ви домагалися того, щоб спромогтися максимально прибрати стіну між вами і ними?

“Вихідний” – це фільм-спостереження. Ми зі знімальною групою спостерігали за мешканцями Миколаєва у їхньому природньому середовищі. Вони діяли так, як діяли, не зважаючи на те, є поруч камера чи ні. Нам просто вдалося це зафіксувати.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втретє вже під час монтажу. Наскільки у вашому випадку відрізняється сценарій, бачення того, якою може бути стрічка, від вже готового фільму?

— В моєму випадку це твердження справедливе, але буває й по-іншому.
Власне, ідея зробити фільм з матеріалу, відзнятого протягом одного дня в Миколаєві, народилася вже під час перегляду відзнятого матеріалу. Особливо хочу подякувати звукооператору Тарасу Чернишу. Без нього наш фільм би не відбувся, як і без оператора Максима Руденка, який не лишав потрібних нам героїв ні на секунду. Знімати документальне кіно – це не кожний зможе.

— Чому ви почали зніматися саме цей фільм, з цими героями та цією темою?

— Для документаліста важливо опинитися в потрібний час в потрібному місці. І саме це й вібулося в Миколаєві 9 травня зі мною й знімальною групою фільму.

— Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

Про соціально значущі речі треба говорити, якщо для режисера це важливо. Треба шукати форму для такого висловлювання, щоб воно було почуте. Але цілком нормально також, коли режисер не торкається таких тем. У кожного свій досвід. Для мене важливо про це говорити, бо це частина мого життя. Тим не менше, я вже мрію зняти чорну комедію. Без соціалки, що правда, там теж не обійдеться.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

Я зараз працюю над двома стрічками.
Перша – “Миколаїв. Хроніки протесту” – це результат моєї співпраці продюсеркою Оксаною Янішевською й телекомпанією “НикВести”. Це повнометражний фільм, героями якого є безпосередні учасники протестних рухів у Миколаєві і області, які спочатку боролися проти режиму Януковича, а згодом, завдяки взаємодії, зуміли навесні 2014 року перемогти проект “Новоросія” й відстояли український Миколаїв на тлі анексії Криму й захоплення Донбасу. Прем’єра фільму запланована на вересень 2014 року на фестивалі “Громадський проектор”.

Інший великий проект – це фільм “Мир для Ніни”, над яким я працюю вже третій рік і який підтримало Держкіно. Головна героїня фільму — мама загиблого в полоні в Донецьку кіборга Ігоря Брановицького. Це дуже сильна жінка, на чию долю випало чимало випробувань. Попри це, вона знаходить сили для дружби, для подорожей, для спілкування з такими ж, як вона сама жінками, що втратили найдорожчих. Ніна веде власне розслідування обставин загибелі сина і, попри все, не опускає руки. Це дуже складний, але важливий для мене фільм. Ми всі втомилися від війни і її наслідків. Тим не менше, маємо про це говорити.

 

Кадр з фільму «Вихідний»

 

 

 

Ігор Ганський режисер короткометражного документального фільму «Магнітна буря»


— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю? Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— Це велика честь, що фільм відібрали до конкурсної програми ОМКФ 2018. Звичайно, для мене дуже важлива думка як глядача, так і кінокритика. Не можу сказати чия думка більш важлива. Думаю, тут не можна порівнювати. Кожна думка важлива по-своєму.

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користалися під час зйомок свого фільму? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдалося зробити стрічку? На що у вас більш всього пішло часу та сил?

— Магнітна буря — це документальне кіно, тому не збрешу, якщо скажу, що в мене не було чіткого плану для зйомок, але і не збрешу, якщо скажу, що він в мене був. Ти поринаєш в життя своїх героїв і тобі потрібно швидко змінювати свої погляди, підходи, плани, щоб не втратити найголовніше. Не втратити ту мить, ту подію, через яку розкриються характери, або ж стосунки людей. І в кожній ситуації твої підходи до героїв та обставин різні. І найбільше сил та часу йде на створення так званої «хімії» між тобою та героєм. Без хімії нічого не вийде. У кожного свої скелети в шафі і ніхто не хоче їх показувати. Треба бути водою, щоб просочитись через каміння та пісок і дійти до дна, не порушуючи структури. Знімальний період тривав лише 2 години, але підготовка до цього ішла роками.

— Як ви працювали з героями вашого фільму? Як ви домагалися того, щоб спромогтися максимально прибрати стіну між вами і ними? 

— Стіною між героєм та мною в даному випадку стала камера. Стіна зникла сама, коли герой взяв камеру до рук і сам для себе розвіяв міф про те, що камера — це проблема.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втретє вже під час монтажу. Наскільки у вашому випадку відрізняється сценарій, бачення того, якою може бути стрічку, від вже готового фільму?

— Який би ми не написали сценарій, життя завжди створить краще і допоможе тобі, якщо ти з цим погодишся. Я йшов підглядати та досліджувати. Сценарій є, але він не має нічого спільного з фільмом, окрім самих героїв.

— Чому ви почали зніматися саме цей фільм, з цими героями та цією темою?Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Я почав знімати, тому що мені це було цікаво і тому, що ці герої постійно говорили у моїй голові. Кіно знімають люди і про людей, тому кожна річ, яка стосується людини, є соціально значущою. Так, мене це хвилює, тому що це кіно про таких самих людей як я, як ви. Через дослідження інших людей ми досліджуємо себе, це важливо.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Поки нічого не можу сказати про це.

 

Кадр з фільму «Магнітна буря»

 

 

 

Олексій Соболєв — режисер короткометражного ігрового фільму «Затамувавши подих»


— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю? Зовсім скоро відбудеться національна прем’єра вашого фільму в Одесі. Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— В моей жизни — это самый первый кинофестиваль, на который я поехал представлять свою работу в 2014 году, это был короткий метр Partly Tired Slightly Dead. Ехал, признаться, безо всяких ожиданий. И, тем более, без каких либо амбиций. Но в процессе так проникся фестивалем, что на церемонии награждения, когда мы в итоге “пролетели”, что расстроился. И пообещал себе, помнится, вернуться сюда снова. За победой.
Что касается второго вопроса, то я как-то не привык сортировать зрителя. Мне важно и интересно мнение каждого, у кого нашлось время посмотреть кино. Вне зависимости от профессии или опыта.

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користувалися під час зйомок свого фільму? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдалося зробити фільм? На що у вас більше всього пішло часу та сил?

— Съемка была крайне сложной технически. Ведь все действие нашего фильма происходит под водой. Даже специально подготовленному человеку очень сложно проводить в воде больше четырех часов подряд.
Поэтому нам с моим коллегой Филом Ли приходилось продумывать каждый кадр заранее и до малейших мелочей. Каждая секунда на площадке была буквально на вес золота. Какие-то импровизации, разумеется, были. Но очень немного.

— Як ви працювали з акторами? Для вас важливіше було домогтися того, щоб вони робили те, що ви вважаєте правильним у своєму фільму, чи ви прислухалися до актора та відштовхувалися від його нутра?

— Даже с профессиональными актерами я стараюсь разрабатывать персонажей вместе. В процессе обсуждения роли. Но еще больше — во время репетиций.
Тут же все актрисы были профессиональными синхронистками. То есть играли, по сути, сами себя. Кроме того, нам чрезвычайно повезло с кастингом. Анна, главная героиня — прирожденная актриса, самородок. То, что она могла выразить одним взглядом (прибывая при этом на глубине трех метров). Ну, в общем, я мало знаю профессиональных актрис с такой энергетикой и внутренней глубиной.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втретє під час монтажу. Наскільки у вашому випадку відрізняється сценарій від вже готового фільму?

— Это правда. На самой первой короткометражке в результате монтажа у нас поменялась даже концепция фильма. Линейный сюжет, позаимствованный из реальной жизни, мы в результате превратили в субъективное переживание солдатом его посттравматического симптома.
Но в случае “Затамувавши подих” все было иначе. В результате концепции и технических сложностей, картина должна была сложиться еще “на бумаге”, задолго до монтажа, и даже до первой хлопушки. Иначе — никак.

— Кожен митець, коли розповідає історію: або вкладає свій досвід, або вигадує, або пише з чужого життя. Як багато вас у вашому фільму?

— Сама история, разумеется, никакого отношения к моей жизни не имеет. Но концепция в сердцевине этого фильма — вполне моя.
Весь фильм до последней минуты мы вместе с нашей героиней проводим в бассейне, под водой. Именно здесь проходит ее жизнь. Весь ее мир — в голубой коробке 25 на 25 метров. И любая драма, случившаяся здесь, кажется для нее бесповоротной. И, лишь покинув свою коробку, она понимает, как же нелепы и смешны были ее проблемы, если соотнести их с масштабами реального мира.
У каждого такая коробка — своя. У кого-то — офис. У кого-то — учебная аудитория. И эти коробки кажутся нам полными нерешаемых проблем. Но стоит только выйти за пределы, и внезапно открывается огромный мир, полный свободы.

— Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Конечно важно. А для чего же еще снимать фильмы?

Другое дело, что социально значимые вещи — это не только про «Поважай себе — не давай хабарів”. Мысль о том, что любая, даже самая благородная одержимость — это коробка, которая отсекает от тебя окружающий мир — мне кажется, тоже социально значимой мыслью.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Прямо сейчас я параллельно работаю над сценариями двух полнометражных картин. Очень надеюсь, что получится их запустить уже в ближайшее время.

 

Кадр з фільму «Затамувавши подих»

 

 

Лєна Шуліка — режисерка короткометражного документального фільму «8 годин»

— Що для вас значить участь у конкурсній програмі Одеського кінофестивалю? Зовсім скоро відбудеться національна прем’єра вашого фільму в Одесі. Не є секретом те, що глядачі ОМКФ славляться своєю щирістю, відвертістю та гостротою у запитаннях. Що для вас важливіше, думка звичайного глядача чи кінокритика? І чи важливо для вас, що скажуть про ваш фільм українські кінокритики?

— Фестиваль — це, перш за все, глядачі і комунікація з ними, участь в ОКМФ — змога показати своє кіно великій аудиторії і отримати фідбек. Кіно, перш за все, робиться для глядача. Проте професійна критика теж необхідна.

— Розкажіть, будь ласка, про підхід, яким ви користалися під час зйомок свого фільму? Що превалювало: спонтанність чи чіткий план? За який проміжок часу вам вдалося зробити стрічку? На що у вас більш всього пішло часу та сил?

— Я не можу сказати, що план був від початку. Від початку була ідея і питання, які хотілося з’ясувати. У моєму фільмі спочатку з’явився звуковий ряд, і лише потім — картинка. Вся робота зайняла близько трьох місяців і найбільше сил і часу пішло на пошук героїв.

— Як ви працювали з героями вашого фільму? Як ви домагалися того, щоб спромогтися максимально прибрати стіну між вами і ними?

— У фільм увійшло 6 інтерв’ю, хоча від початку їх було 12. Власне, 5 із 6 героїв фільму — мої друзі. Ми сиділи і просто розмовляли. Стіни між нами, як такої не було, хоч іноді треба було ділитися власним досвідом, щоб більше спонукати до щирості.

— Прийнято вважати, що кіно народжується втретє вже під час монтажу. Наскільки у вашому випадку відрізняється сценарій, бачення того, якою може бути стрічку, від вже готового фільму?

— У моєму випадку сценарій з’явився в процесі обробки інтерв’ю. До цього у мене було лише бачення змісту, бачення форми прийшло дещо пізніше. Хоча я усвідомлювала, що хочу деперсоналізувати проблему і зробити відеоряд без людей. Мабуть, це також допомогло у інтерв’юванні, адже камера між мною і героями була б бар’єром, тоді як мікрофон спрощує тут ситуацію.

— Чому ви почали зніматися саме цей фільм, з цими героями та цією темою?Наскільки вам важливо говорити у своїх фільмах про соціально значущі речі?

— Тема мого фільму — робота і те, що ми від неї отримуємо. Так сталося, що багато людей навколо мене не любили свою роботу. Я зрозуміла, що ця тема важлива, особливо для мого покоління.

— Поділіться, будь ласка, чи ви зараз працюєте над новою стрічкою? Над чим саме?

— Зараз я працюю над сценарієм короткометражного ігрового фільму і над концепцією документального. Деталі поки залишу в секреті. 🙂

 

Кадр з фільму «8 годин»

 

Об авторе

cuc.com.ua administrator

Оставить ответ